Іван Іскра мчить до Богдана Хмельницького, щоб сповістити його про страту Марусі і тим самим вірив, що врятує її.
Зрештою, гетьман скасовує страту Марусі Чурай своїм універсалом, проте всередині дівчина вже наче померла: їй було байдуже, що про неї думають люди (хоча в кожного думки були різні) коли її вели на смерть – вона сама собі винесла вирок і духовно вже була в іншому світі. Вона до останнього не розуміла чому її залишили живою.
Після пережитих потрясінь Маруся живе, ледь жевріючи, і вирушає у похід на прощу до Києва, щоб знайти душевний спокій. Дорогою вона зустрічає мандрівного дяка-філософа, який стає її провідником у часі та просторі. Спілкуючись із ним, дівчина слухає розповіді про легендарних постатей минулого — Якова Остряницю, Северина Наливайка та зрадника Ярему Вишневецького, який сплюндрував рідну землю, попри те, що був нащадком славетного Байди Вишневецького. Споглядаючи жахливі картини зруйнованої України, Маруся занурюється у глибокі думки про трагічну історію своєї землі та долю її народу.
Повернувшись, Маруся разом із відданим Іваном Іскрою відвідують старого запорожця, який провів 20 років у турецькому полоні, а після звільнення оселився під Полтавою, знайшовши відраду в різьбярстві. Попри попередження про наступ ворожих військ, дід виявляє незламність духу і категорично відмовляється залишати свою вбогу хатину, обираючи залишитися на рідній землі до кінця.
Тим часом ворожі сили насуваються, і починається облога Полтави, яка виснажує місто протягом чотирьох тижнів і стає другою кульмінацією твору. У цей важкий час Іван Іскра відвідує самотню й важкохвору Марусю, чия мати вже померла від горя. Прагнучи захистити та підтримати кохану, Іван пропонує їй одружитися, проте Маруся, чиє серце випалене трагедією, відмовляє йому, не в змозі зрадити своїм почуттям і пам’яті про Гриця.
Фінал роману розгортається під назвою «Весна, і смерть, і світле воскресіння». Маруся прощається з Іскрою, згасає від сухот і смиренно чекає на власну смерть. Водночас приходить порятунок для міста — облогу Полтави знято, що стає другою розв’язкою, і життя навколо починає відновлюватися. У фінальному епілозі повз вікна хворої дівчини проходять козацькі полки, які співають створені нею пісні, несучи її талант у безсмертя. Проте звіддаля лине знайома мелодія «Ой не ходи, Грицю...» у виконанні дівчат і Маруся благально просить їх зачекати співати цю пісню, адже вона, авторка цієї трагічної сповіді, таки ще жива.
