Іноді достатньо лише кількох перших акордів, щоб серце почало битись швидше. Варто пролунати знайомим словам – і люди мимоволі підводяться, кладуть руку на серце, а в очах з’являється особливе світло. Бо Державний Гімн України – це не просто пісня. Це голос нації, її пам’ять, біль і надія.

Він одразу експромтом написав «Ще не вмерла України і слава, і воля...». За рік вірш опублікувало львівське видання «Мета». Оскільки авторство не було зазначено, тривалий час вірш приписували Шевченку, а здебільшого сприймали як народну творчість.

Приблизно в цей час текст потрапив до рук композитора та священика Михайла Вербицького. Він створив музику до нього і вже 10 березня 1865 року «Ще не вмерла України і слава, і воля...» вперше була виконана у Перемишлі як завершальний номер концерту, присвяченого Тарасу Шевченку.

Пісня швидко стала популярною серед молоді західної України, її перекладали за кордоном англійською та німецькою.

Звичайно, з приходом Радянського Союзу її заборонили, а для України влада вибрала гімн, з якого було зрозуміло, що країна входить до СРСР. Ним став твір Павла Тичини «Живи, Україно, прекрасна і сильна». Але цей варіант так і не став популярним серед українців.

24 серпня 1991 року в Україні проголосили незалежність, а у січні 1992 Указом Президії ВР було затверджено Державний Гімн, яким стала пісня «Ще не вмерла України і слава, і воля...».