Війна…яке важке і, водночас, знайоме всім нам слово. Вона забрала чи не мало життів, знищила чи не одну мрію на мирне, спокійне життя. Війна, як прірва: затягує в себе найдорожче, що могло бути в людини. І, на жаль, зараз вона спіткнула нашу Україну, повторюючи сценарій раз за разом, руйнуючи сім’ї та надії на майбутнє…
Щороку 22 червня в Україні відзначають День скорботи і пам’яті жертв війни – дату, коли в 1941 році нацистська Німеччина розпочала жорстоку агресію, перетворивши українські землі на місце масових руйнувань, страждань і непоправних людських втрат.
За різними оцінками, у Другій світовій війні загинуло від 8 до 10 мільйонів українців, серед яких близько 5 мільйонів – цивільні. Понад 2,2 мільйона людей були насильно відправлені на примусові роботи до нацистської Німеччини, а ще 10 мільйонів втратили свої домівки. Внаслідок бойових дій повністю або частково зруйновано понад 700 міст і селищ міського типу та майже 30 тисяч сіл. Втрати України в цій війні перевищили сумарні втрати Великої Британії, Канади, США і Франції.
Цей день було офіційно встановлено Указом Президента України № 1245/2000 від 17 листопада 2000 року. Щороку 22 червня по всій країні оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання.
Сьогодні, коли наша держава знову переживає жахіття збройної агресії, ми ще глибше усвідомлюємо справжню ціну свободи, миру та безпеки.
Війна нікого не жаліє: ні матір, котра залишилась без сина чи доньки, ні жінку чи дівчину, яка так і не дочекалась свого коханого з фронту. Вона знищує все довкола: живе й квітуче, плодюче й запашне. Руйнує будинки, в яких писалась історія сім’ї, родини, країни.
Війна не бачить перешкод так само, як танк. Це руйнівна машина, яку можна зупинити, але амбіції стають вище життя людини.
