Одного разу пан застав його за малюванням уночі і покарав різками.
Пізніше Шевченка віддали в науку до варшавського маляра, а згодом до відомого художника Лампі. Але невдовзі Енгельгардт переїхав до Петербурга і забрав його з собою. Там Тарас чотири роки працював у майстерні маляра Ширяєва, виконуючи важку роботу – фарбував будинки та паркани. Вечорами він ходив у Літній сад, де малював скульптури.
Там його помітив художник Сошенко – земляк із України. Він зрозумів, що Тарас має великий талант, і познайомив його з іншими відомими людьми: Григоровичем, письменником Євгеном Гребінкою, художником Брюлловим і письменником Жуковським. Вони захотіли допомогти хлопцеві здобути освіту в Академії мистецтв, але він залишався кріпаком.
Отоді-то, мабуть, чи не найгірше пекла Шевченка думка: «Чому б і нам, невольникам, не бути вільними людьми?».
Щоб визволити його, Брюллов намалював портрет Жуковського. Картину продали, і за виручені гроші – 2500 рублів – 22 квітня 1838 року Шевченка викупили з кріпацтва. Йому було 24 роки.
Після цього він почав навчатися в Академії мистецтв і став одним із найкращих учнів Брюллова.
Проте справжню славу Шевченко здобув не як художник, а як поет. Уже будучи вільним, він почав писати вірші українською мовою. У 1840 році в Петербурзі вийшла його перша збірка – «Кобзар», до якої увійшло вісім творів.
Пізніше він написав поему «Гайдамаки». Деякі російські письменники насміхалися з нього, називаючи «мужицьким поетом».
Та Шевченко не вважав на те і говорив: «нехай буду я й мужицький поет, аби поет; більш міні нічого не треба».
У 1843 році він поїхав в Україну після довгої розлуки. Побачивши тяжке життя народу, він дуже засмутився.
«Скрізь був я, – говорив він потім, – скрізь плакав».
Під враженням від побаченого він написав багато гострих творів, які критикували владу і кріпацтво.
У Києві він приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства – гуртка освічених людей. Товариство те було тієї думки, що кожний слов’янський народ – чи то Великоруси (москалі), чи то Білоруси (литвини), чи Українці, чи Поляки, чи Чехи, чи Серби, чи Болгари – повинні жити своїм самостійним (або, як кажуть, автономним) життям; кожен такий народ сам для себе повинен складати закони, які для нього найкращі, і сам, через своїх виборних управлятися. А для того, щоб бути дужчими, то усі ті слов’янські рівноправні народи повинні скласти між собою федерацію (спілку). Але раніш усього, для того, «щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди», треба, щоб дано було християнам волю та заведено скрізь добрі школи з наукою рідною мовою.
