21 березня відзначають Всесвітній день поезії. Вперше він був затверджений під час 30-ї Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі. Відбулося це 21 березня 1999 року, тож тепер увесь світ відзначає це свято саме цього дня.
Головною метою запровадження було бажання підтримати зростання мовного розмаїття за допомогою поетики. Адже мистецтво римувати рядки існує впродовж тисячоліть і включає різні форми мови, вираження та позначення. Поезія і сьогодні продовжує об’єднувати людей на всіх континентах і зустрічається в безлічі форм по всьому світу. Вірші є однією з важливих форм підтримки та збереження різноманітних культур. Тому можна стверджувати, що Всесвітній день поезії відзначає одну з найбільш цінних форм культурного та мовного самовираження людства.
Це свято також вшановує поетів, відроджує практику поетичних концертів і популяризує поезію як об’єднуючу форму мистецтва. Оцінюючи творчість різних поколінь поетів, можна зрозуміти ідеї та почуття, які панували у відповідні відрізки часу. Тобто вірші допомагають не лише продемонструвати красу поетичного слова, а й зберегти важливі історичні віхи.
Поезія для українців завжди мала велике значення. Ще з давніх часів надзвичайно популярними були так звані «думи» — віршовані поеми, які виконувалися під супровід бандури або кобзи. А згодом справжнім духовним наставником, який спілкувався з людьми за допомогою поетичного слова, став Тарас Шевченко.
Український народ завжди був багатий неординарними митцями поезії, серед яких видатні місця займають Василь Симоненко, Володимир Сосюра, Ліна Костенко та інші. Багато з них постраждали через свою творчість, адже ворожий російський режим завжди прагнув знищити українське Слово. Чимало талановитих поетів та поетес є й серед наших з вами сучасників. У їхніх віршах відображаються реалії життя, яке було непростим як раніше, так і зараз. Саме тому це свято, як і працю поетів, потрібно шанувати і відзначати особливим чином.
Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон,і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась,бузкова і казкова.
І дивиться,як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику,політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова,
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші,наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони,куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним? Чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?
Ліна Костенко
Завідувачка бібліотеки Наталія Олексик
