«Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть».
Тарас Шевченко народився у простій селянській родині. Його батько, Григорій Шевченко, був кріпаком поміщика і походив із села Кирилівки на Київщині. Після одруження він переїхав у село Моринці, бо тесть придбав там для нього землю. Саме там, 25 лютого (9 березня) 1814 року, народився Тарас. Проте сім’я недовго жила у Моринцях – уже через кілька років вони повернулися до Кирилівки і там оселилися назавжди.
Дитинство Тараса минало у бідності. У родині було багато дітей, і життя було дуже важким. Коли хлопчикові було лише дев’ять років, померла його мати. Батько змушений був одружитися вдруге з жінкою, яка мала трьох власних дітей. Мачуха не любила Тараса і часто була до нього жорстокою. Через це хлопець часто тікав з дому, ховався у бур’янах або йшов до сестри Катрі у сусіднє село Зелену Діброву. Коли Тарасові виповнилося дванадцять років, помер і батько. Так він залишився сиротою, без підтримки й турботи.
Ще за життя батько віддав Тараса навчатися до дяка. Там хлопець навчився читати Псалтир, але справжніх знань майже не отримав. Проте він дуже хотів вчитися, тому перейшов до іншого дяка – Богорського. Той був ледачим і пияком і замість навчання змушував хлопця виконувати різну роботу: носити воду, рубати дрова, топити піч і навіть ходити читати Псалтир над померлими. За це люди іноді давали плату, але вчитель забирав її собі, залишаючи Тарасові лише дрібні гроші. Через два роки такого «навчання» хлопець утік до містечка Лисянки. Так закінчилася його шкільна освіта.
У Лисянці Тарас намагався навчитися малювати у диякона-маляра, але той виявився таким же поганим учителем, як і попередній наставник. Тарас подався до іншого села – Тарасівки – де жив маляр-дячок. Проте той, оглянувши його руку, заявив, що з нього не вийде навіть ремісника. Після цього хлопець повернувся додому і почав пасти ягнята.
Однак Тарас відрізнявся від інших дітей. Його більше цікавили книги і роздуми, ніж звичайні сільські справи. Пасучи худобу, він часто читав або милувався природою, забуваючи про свою роботу. Через це худоба розбігалася, а господарі сварилися. Старший брат намагався привчити його до хліборобства чи ремесла, але хлопцеві це не подобалося. Він часто залишав роботу і йшов блукати.
Згодом його віддали служити до місцевого пана Кошица, але й там він не впорався. Пан називав його ледарем. Тарас знову спробував вчитися малювати – цього разу у маляра в селі Хлипнівці. Той визнав його здібним, але вимагав дозвіл від пана Енгельгардта, якому належав Шевченко. Управитель панського маєтку не дав такого дозволу і забрав Тараса до панського двору як слугу.
У дворі спочатку хотіли зробити з нього кухаря, але й там він більше займався малюванням, ніж роботою. Тоді вирішили віддати його навчатися малярству. Поміщик Енгельгардт взяв Тараса до Вільна, де той став його «козачком» – слугою. У вільний час хлопець продовжував малювати.
Одного разу пан застав його за малюванням уночі і покарав різками.
Пізніше Шевченка віддали в науку до варшавського маляра, а згодом до відомого художника Лампі. Але невдовзі Енгельгардт переїхав до Петербурга і забрав його з собою. Там Тарас чотири роки працював у майстерні маляра Ширяєва, виконуючи важку роботу – фарбував будинки та паркани. Вечорами він ходив у Літній сад, де малював скульптури.
Там його помітив художник Сошенко – земляк із України. Він зрозумів, що Тарас має великий талант, і познайомив його з іншими відомими людьми: Григоровичем, письменником Євгеном Гребінкою, художником Брюлловим і письменником Жуковським. Вони захотіли допомогти хлопцеві здобути освіту в Академії мистецтв, але він залишався кріпаком.
Отоді-то, мабуть, чи не найгірше пекла Шевченка думка: «Чому б і нам, невольникам, не бути вільними людьми?».
Щоб визволити його, Брюллов намалював портрет Жуковського. Картину продали, і за виручені гроші – 2500 рублів – 22 квітня 1838 року Шевченка викупили з кріпацтва. Йому було 24 роки.
Після цього він почав навчатися в Академії мистецтв і став одним із найкращих учнів Брюллова.
Проте справжню славу Шевченко здобув не як художник, а як поет. Уже будучи вільним, він почав писати вірші українською мовою. У 1840 році в Петербурзі вийшла його перша збірка – «Кобзар», до якої увійшло вісім творів.
Пізніше він написав поему «Гайдамаки». Деякі російські письменники насміхалися з нього, називаючи «мужицьким поетом».
Та Шевченко не вважав на те і говорив: «нехай буду я й мужицький поет, аби поет; більш міні нічого не треба».
У 1843 році він поїхав в Україну після довгої розлуки. Побачивши тяжке життя народу, він дуже засмутився.
«Скрізь був я, – говорив він потім, – скрізь плакав».
Під враженням від побаченого він написав багато гострих творів, які критикували владу і кріпацтво.
У Києві він приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства – гуртка освічених людей. Товариство те було тієї думки, що кожний слов’янський народ – чи то Великоруси (москалі), чи то Білоруси (литвини), чи Українці, чи Поляки, чи Чехи, чи Серби, чи Болгари – повинні жити своїм самостійним (або, як кажуть, автономним) життям; кожен такий народ сам для себе повинен складати закони, які для нього найкращі, і сам, через своїх виборних управлятися. А для того, щоб бути дужчими, то усі ті слов’янські рівноправні народи повинні скласти між собою федерацію (спілку). Але раніш усього, для того, «щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди», треба, щоб дано було християнам волю та заведено скрізь добрі школи з наукою рідною мовою.
Проте 5 квітня 1847 року Шевченка заарештували через донос студента Петрова. Він навмисне пристав до Кирило-Мефодіївського товариства, щоб розвідати про все в ньому і тоді виказати на товаришів, немов би вони замишляють щось лихе. Коли Шевченка арештовано, то узято в нього його листи, малюнки і вірші. Між віршами був і «Сон». Шевченка і товаришів вважали за великих злочинців, бо одразу повезли їх з Києва у Петербург і там почали допитувати. Коли допитували Шевченка, на що він у своїх віршах так гостро нападається на владу, він сказав, що ще як був він у Петербурзі, то чув, як ганьбили владу, а коли повернувся він на Україну, то почув ще гірше між людьми, і старими, і молодими, побачив, яке народ терпить лихо, як люди стогнуть у кайданах. А як він винуватить за це владу, то тому так і писав про його.
Після допитів поета засудили до солдатської служби в Оренбурзькому корпусі і суворо заборонили писати й малювати. Почалися тяжкі роки заслання.
«Дивитися на щось і не сміти малювати — це така мука!» — згадував Шевченко пізніше про той час. – «Як би міні можна було хоч малювати, то я не нудив би і в сірій шинелі, аж поки не дотяг би до могили». А як тяжко було йому від того, що не давали йому викладати свої думи хоч на папері, знати ось з яких слів його:
Міні легшає в неволі,
Як я їх (вірші) складаю:
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись.
Мов ті діти, і радують
Мою сіру душу,
Убогую. Любо міні,
Любо міні з ними!
Як я їх (вірші) складаю:
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись.
Мов ті діти, і радують
Мою сіру душу,
Убогую. Любо міні,
Любо міні з ними!
Попри заборону, він таємно писав вірші й ховав їх.
«Майбудь, правда, шо я мало терпів в свойому житті, – писав він тоді, – і ті давніші страждання проти теперешніх – були дитячі сльози». І от хоч як поетові не давали писати, він все-таки крадькома складав вірші, «мережав дрібненько книжечки», і ховав їх за халявою, щоб хто не побачив.
Через рік, на весні 1848 року, Шевченка вирядили ще далі на південь, на Аральське озеро-море; узяли його з собою офіцери, щоб він малював береги озера, котре їм велено було обстежити.
Два літа плавав Шевченко по морю, а зиму перебув на березі того Аралу в зимовнику Кос-Аралі. Це був край забутий Богом; туди пошта доходила тільки двічі на рік, і Шевченко півтора року був відрізаний від людей, від приятелів: ніхто не знав, де він подівся.
Та за те ті два літа він мав хоч волю малювати та писати вірші. Тоді він чимало їх написав:
Бог зна колишнії случаї, –
– каже він –
В душі своїй перебіраю
Та списую – щоб та печаль
Не перлася, як той москаль
В самотню душу.
– каже він –
В душі своїй перебіраю
Та списую – щоб та печаль
Не перлася, як той москаль
В самотню душу.
Або знов в іншому місці:
Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами; розважаю
Дурную голову свою,
Як ці добродії дознають…
Та вже ж нехай хоч розіпнуть,
А я без вірші не улежу!…
Мережаю та начиняю
Таки віршами; розважаю
Дурную голову свою,
Як ці добродії дознають…
Та вже ж нехай хоч розіпнуть,
А я без вірші не улежу!…
І все те лихо та знущання не вбили проте Тараса Григоровича. Він все перетерпів і вийшов з того пекла чистий. Врятувала його безмежна любов його до рідного краю. Часом бувало так, що готовий був з життям попрощатись, але як згадає «свою Україну широку», то й легше йому стане.
«Я так її люблю, мою Україну убогу – за неї душу погублю!»
– писав він на засланні.
Після багатьох років страждань Шевченка нарешті звільнили у 1857 році.
«Десять літ! Страшно сказати, а як то було їх пережити!»
– писав вже на волі Шевченко.
Десять літ – це мало не четверта частина усього життя його: найкраща частина, коли він був саме в силі, коли можна було сподіватися, що створить він щось найкраще, ще славетніше від того, що написав він замолоду. Справедливо він сказав про себе, що неволя проковтнула
Моє не злато-серебро,
Мої літа – моє добро.
Вона проковтнула найкраще добро не тільки України, але усієї Слов’янщини, усього світу. Ось як про Шевченка на волі писав приятель його Костомаров: «Під червону шапку узяли Шевченка веселого, бадьорого, дужого, з густими русявим волоссям, а з-під тієї червоної шапки вернувся він з сивою бородою (йому було тоді 43 роки), з зовсім лисою головою і з пропащим на віки здоров’ям».
У 1859 році він знову відвідав Україну і хотів купити землю над Дніпром.
Щоб Дніпро і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Проте здійснити мрію за життя він не встиг:
Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось… болить,
Болить і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось… болить,
Болить і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
26 лютого (10 березня) 1861 року Тарас Шевченко помер у Петербурзі. Спочатку його поховали там, але згодом перевезли тіло в Україну і поховали на Чернечій горі біля Канева.
На його могилі насипали високий курган і поставили хрест.
З того часу тисячі людей щороку приїжджають на це місце, щоб вшанувати пам’ять великого поета, якого називають «апостолом правди та науки».
Працівники бібліотеки