135-річчя з дня народження Павла Тичини (1891-1967) – українського радянського поета, перекладача, публіциста, політика, громадського та державного діячів доби УНР та УРСР

23 січ.,2026

135-річчя з дня народження Павла Тичини (1891-1967) – українського радянського поета, перекладача, публіциста, політика, громадського та державного діячів доби УНР та УРСР

Павло Тичина – один із найвидатніших українських поетів, рівних якому знайти дуже складно. Народжений у бідній родині, він бачив життя села, міста, церкви, літературної громади, інтелігенції особисто та зсередини. Тичина бачив національне відродження, радянське будівництво, бачив мир і війни – і все те викарбувалося на сторінках його книг. Поет, який бачив Україну в найрізноманітніших її проявах, який став Україною, переплавив її в собі, а потім виплеснув зі свого серця, подарувавши іншим.

Народився він в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія. Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й, насамперед, виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадськими, Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні. Мати Марія та усі діти також мали хист до пісні. Павло був природженим музикою (мав абсолютний слух) – і природженим малярем.

«Сонячні кларнети» явили вже поета сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок… Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут – таємниця таланту»,

– так висловлювався відомий Леонід Новиченко – український літературний критик, літературознавець.

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). У зростання хлопця вкладала душу його перша вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в №9 журналу «Прапор»).

Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

Частково бідність, частково таланти хлопця змусили батьків віддати 9-річного сина до Чернігівського духовного училища (1900-1907). Тоді там вчилися співу й Григорій Верьовка, і майбутні поети Василь Елланський та Аркадій Казка. Співали не тільки церковні, а й народні пісні, виступали з концертами у міському Народному домі.

Найбільші враження були від музики славетних українських композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського. Тягнуло хлопця й до малярства, милувався архітектурною красою чернігівських соборів. Це був той естетичний ґрунт, на якому зросли перші твори Тичини-поета.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини. Від 1906 року Павло Тичина пише вірші – почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам вірш Тичини – «Сине небо закрилося…» – датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся – аж смішно».

Після закінчення Чернігівської духовної семінарії (1907-1913) поїхав навчатися до Київського комерційного інституту на економічному факультеті, який в результаті, так і не закінчив (1913-1917).

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913-1914 рр. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».

Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».

У 1918 р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923 р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» – «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».

У добу тоталітаризму поетові довелося вибирати між життям і поезією. Це був час жорстоких страждань та душевних зламів. У віршах П. Тичини починає з’являтися суміш нещирості й напів-вимушеності. За оптимістичними картинами радянської дійсності, що постають з його поезій, стоїть великий біль справжнього митця.

Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна в українській літературі,

«феномен Тичини – феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. Поет погодився на цю роль... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других – зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою – одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом».

Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять – «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета – «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв’язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Під час Другої світової війни поет перебуває в евакуації в Уфі. Найбільшим здобутком цих часів є поема «Похорон друга».

Протягом 1943-1948 рр. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Помер поет 16 вересня 1967 р.

Особисте життя Павла Тичини було сповна різнобарвним: мав жінку, з якою прожив 44 роки, але до неї було не одне нещасливе кохання.

Заплутана історія кохання Павла Тичини бере свій початок у Чернігові. Під час навчання першою коханою поета була його знайома Ляля, на честь якої він взяв псевдонім Лялич. Згадок про цей етап у стосунках юнака занадто мало, але жодна людина, що сиділа у величному соборі і насолоджувалась музичним твором Лялича, не здогадувалась про справжнє ім’я композитора.

Згодом відомий український державний діяч почав залицятись до Оксани Коцюбинської, з якою познайомився на творчих зустрічах у її батька. Дівчина не відповіла взаємністю та вийшла заміж за Віталія Примакова. Доля її склалася трагічно: зовсім молодою вона померла під час пологів.

Ще була літераторка, «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська (Котова), що творила під псевдонімом Олена Журлива. Пізніше, у 1960-х, розбита таборами й прикута до ліжка, вона написала спогади про романтичні стосунки з поетом, який, до речі, до кінця життя надсилав їй гроші на ліки. Але дружині Ліді, кажуть, ці спогади не сподобалися, і вона спересердя їх знищила.

В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується поет, що приніс їй проліски й цукерки. Також там ідеться про записочку від нього:

«В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче».

Олена у відповідь все сміялася.

Поліна та Інна

Але першим справжнім коханням Павла Тичини стала Поліна Коновал. Віктор Коновал познайомив молодого юнака зі своїми сестрами – Інною та Поліною. Кохана поета мала неймовірний голос, що викликав надзвичайні емоції в серці поета. На жаль, дівчина не тільки не відповідала йому взаємністю, а ще й прилюдно кепкувала з Тичини.

Натомість в 22-річного парубка була закохана Інна Коновал, яку він ніжно називав Нюся. Коли померла молода дівчина, померла і любов Павла Тичини до Полі.

«Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю».

Пізніше Поля зрозуміла свою помилку і почала шукати привід зустрітися з вже дорослим чоловіком. Вони жили на сусідніх вулицях столиці, жінка відправляла листи з проханнями допомогти звільнити свого брата з в’язниці, з проханнями прийти до неї. І Павло, ще офіційно не одружившись з Лідією, приходив, але колишньої пристрасті поет не відчував.

Дружина Павла Тичини згадувала, що інколи Поля приходила до чоловіка. Проте, дізнавшись про смерть Коновал, український державний діяч запевнив, що не може прийти на похорон через хворобу. Та кохання до цієї жінки переслідувало його все життя. Писавши поему-симфонію «Сковорода», він використав образ Поліни, щоб зобразити зрадницю, що вийшла за російського генерала.

Ще одним юнацьким коханням Тичини була двоюрідна сестра Коновалів – Наталя. Вони зустрілись у Чернігівський області, куди прибули через хворобу. Дівчині поет присвятив «Зоставайся, ніч настала…» і «Спать мене поклала Тала на дівочій на руці». Закохані не були довго разом. Скоро Інна запросила Павла, щоб повідомити йому про смерть Наталі.

На наступний рік після смерті коханої, Павло почав винаймати квартиру на вулиці Кузнечній у Києві. Господаркою була Катерина Папарук і її 16-річна дочка Ліда. Спершу мати вагалась чи заселяти неодруженого юнака у квартиру, де проживає молода дівчина. Але необхідність в грошах змусила пані дозволити 25-річному Павлу Тичині жити з ними.

Після тривалого життя разом Ліда почала проявляти увагу до поета. Вона стала незамінною для нього: бігала в бібліотеку, стала першим слухачем, давала поради… Вони все ще звертались на «Ви», коли в щоденнику поет написав «моя» перед її ім’ям.

Улітку 1920 року Тичина шукає самотності в Межигір’ї. Звідти в щоденнику є записи про Лялю, про яку ніхто нічого не знає. «Я цілував Лялю всю, всю!»

Через переслідування Павло мусив переїхати до Харкова. Він обіцяв писати листи до Ліди. У новій столиці Тичина зрозумів, що кохає Ліду, поки дівчина в Києві міркувала про те саме. Поет написав 200 сентиментальних листів до своєї Десюки, що так називали його милу вдома. Разом закохані прожили 44 роки, а знайомі були півстоліття.

Павло Тичина помер раніше за свою Ліду, що стала йому не просто дружиною, а менеджером і радником. Жінка називала його «Дівчачуром», та кохала чоловіка більшу частину життя. Після смерті поета, вона зберегла його архів та обстановку квартири, де вони жили.

Працівники бібліотеки