«Нема нації – нема держави.
Це основна причина всіх наших невдач.
І кого обвинувачувати?
На кого складати відповідальність?
На історію нашу, на люту долю нації».
В. Винниченко
Володимир Кирилович Винниченко – одна з найяскравіших та найсуперечливіших постатей в історії української культури й політики. Він був не лиш талановитим письменником і драматургом, а й активним політичним діячем, першим головою уряду Української Народної Республіки (УНР). Народився 28 липня 1880 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії (нині – Кропивницький) в робітничо-селянській родині.
Батько його, Кирило Васильович Винниченко, був із села, замолоду наймитував, а тоді переїхав до міста, де одружився з удовою Євдокією Павленко. У Євдокії на той час уже було троє дітей від першого шлюбу: Андрій, Марія та Василь. У шлюбі з Кирилом Васильовичем народився лише Володимир.
Змалку хлопець відзначався гарною пам’яттю, гострим розумом і ризиковим характером. Попри скруту, батьки віддали його спочатку до народної школи, потім – до Єлисаветградської гімназії. Закінчити її не пощастило: в старших класах гімназії він пише революційну поему, за яку одержує тиждень «карцеру», бере участь у революційній організації, за що його виключають з гімназії. Атестат зрілості (матуру) він отримує в Златопільській гімназії, здавши іспити екстерном.
У 1901 році Винниченко вступає на юридичний факультет Київського університету, але революційна діяльність уже з головою захопила юнака. Уже на першому курсі він створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась «Студентською громадою», за що у 1902-му його арештовують і садять до в’язниці. Серйозних доказів «злочину» не знайшли, але Винниченка виключають з університету і позбавляють права жити у великих містах.
Так само, був він позбавлений права на відстрочку військової служби, тож Володимира було забрано в солдати. Побоюючись його революційного впливу на військових, хлопця тримають в канцелярії роти, однак і звідти він регулярно тікає, перевдягнувшись в цивільне, і проводить багато часу, спілкуючись із київським пролетаріатом. Коли це було викрито, надійшов наказ по арешт бунтівника, однак Винниченко, дізнавшись про це, покидає військо і тікає до Галичини.
На той час він уже належав до першої революційної партії України – РУП. У Львові друкується у партійних газетах «Праця», «Селянин», пише брошури й книги на революційні теми. У 1903 році при спробі перевезти нелегальну літературу з Галичини до Києва Винниченка знову арештовують. Із київської фортеці його звільнять у 1905 році в силу революційних подій.
Але не надовго – у 1907 році за партійну агітацію як члена Української соціал-демократичної партії його кидають в Лук’янівську в’язницю. Через вісім місяців Винниченка випускають «на поруки» і він одразу емігрує до Європи. Там він багато займається літературою (його творчість високо оцінили Іван Франко та Леся Українка), продовжуючи цікавитися подіями в Україні.
З початком Першої світової війни переїздить до Москви, де живе під чужим іменем, видає журнал «Промінь». Революційні події лютого 1917 року повертають його в Україну, де він бере участь у створенні Української Центральної Ради і очолює перший український уряд – генеральний Секретаріат. Усі чотири універсали та інші програмні документи того часу написані саме Винниченком – у них відчувається талант письменника та фах юриста (диплом Київського університету він таки отримав, склавши державні іспити екстерном). В травні 1917 року він очолює українську делегацію на переговорах із Тимчасовим урядом, з яких робить відомий висновок про те, що
«російська демократія закінчується там, де починається українське питання».
Утім, його політичні погляди та бачення шляху розвитку України часто розходяться з баченням інших діячів Центральної Ради, зокрема Грушевського та Петлюри. Винниченко кілька разів виходив з українського Уряду, потім знову очолював. У часи Гетьманату він тримався в опозиції до влади, хоча, як свідчать спогади Скоропадського і щоденники Винниченка, вони часто спілкувалися.
Що не завадило Винниченку вести таємні переговори з більшовиками Раковським і Мануїльським з метою повалення «антинародного режиму Скоропадського», висунувши умову українізації в обмін на «радянську владу в Україні», а коли це не вдалося – взяти участь в підготовці антигетьманського повстання – його навіть було арештовано гетьманськими офіцерами, але через протест українського громадства його змушені були відпустити.
В часи Директорії відбулося його тріумфальне повернення в політику – Винниченка затверджують постійним головою Директорії. Але його розходження з Петлюрою й іншими членами уряду призвели до того, що в лютому 1919 року Винниченко залишає свій пост і невдовзі емігрує до Європи.
«Я їду за кордон, обтрушую з себе весь пил політики й поринаю у своє справжнє діло – літературу»,
– напише він у своєму щоденнику.
Втім, він деякий час іще залишатиметься політиком, спробувавши створити нову партію, соціальна програма якої наслідувала б більшовиків, однак була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України. Він вийшов з УСДРП й організував у Відні Закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган – газету «Нова доба», у якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.
У 1920 році Винниченко почав шукати шляхи повернення в Україну, яка вже була під більшовиками. Більшовики пішли назустріч і навіть запропонували йому стати членом ЦК КП(б)У і зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ. Однак, приїхавши до Москви і поспілкувавшись із комуністами, Винниченко інтуїтивно відчув, що все це – фікція і запрошують його більше як весільного генерала. Зрозуміти це дала можливість розмова з одним із дрібних чиновників у Наркоматі закордонних справ РФ, який сказав, що
«ніякої України не було і немає. На Україні всі чудесно розмовляють по-російськи, і все це українське питання є вигадкою».
Він повертається до Європи, де іще деякий час підтримує тісні зв’язки із з українською національною еміграцією та групою російських літераторів-емігрантів – Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом «Скифы». Він пише проєкт програми антибільшовицького «Єдиного революційно-демократичного національно фронту», але об’єднати окремі емігрантські групи йому не вдалося.
Паралельно в Європі він здобуває славу літератора і драматурга. Тут з величезним успіхом ставляться його п’єси. В також УСРР масовими накладами виходить його новий роман «Сонячна машина» та інші твори. Однак після того, як у 1933-му Винниченко виступив з відкритим листом до Політбюро Компартії, в якому звинуватив Сталіна і Постишева в організації Голодомору в Україні, його оголошують «ворожим елементом», книги вилучаються, гонорари перестають виплачуватися.
На гроші, що лишилися від гонорарів, у 1934 році Винниченко купує в містечку Мужен на півдні Франції садибу, де і проживає з дружиною до кінця життя, пишучи твори, малюючи картини (понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України) і займаючись садівництвом – наприкінці життя він перейшов на вегетаріанство.
У часи Другої світової, коли німці окупували Францію, вони запропонували Винниченку стати українським прем’єром – главою маріонеткового уряду України, як Відкун Квіслінг у Норвегії. Але Винниченко відмовився. Його кілька тижнів потримали в концтаборі, але потім відпустили. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу. За сто днів до смерті закінчив свій останній роман «Слово за тобою, Сталіне», де розвінчує міф про «щасливе життя в Радянській Україні».
Помер 6 березня 1951 року. Похований на кладовищі в Мужені.
Володимир Винниченко – постать складна, багатогранна і водночас визначальна для української історії та культури. Його літературна спадщина стала важливим етапом у розвитку українського модернізму, а політична діяльність – спробою втілити ідею незалежної, демократичної та соціально-справедливої України. Попри суперечності в поглядах і непросту долю, Винниченко залишив по собі глибокий слід як в українській літературі, так і в державотворчих процесах початку ХХ століття. Його життя – це приклад боротьби за владу, свободу та вірність власним переконанням.
Працівники бібліотеки