Ліна Костенко – символ непохитності, чесності та справжньої поезії. Її слово – як меч, що розтинає неправду, як промінь світла в темряві. Вона ніколи не йшла на компроміси, залишаючись голосом совісті українського народу.
«Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське» .
В. Базилевський
Народилась 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві (неподалік від Києва) у родині вчителів.
Батько поетеси, педагог і поліглот Василь Костенко самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети. У 1936 році його як «ворога народу» засудили на 10 років концтаборів.
Існує легенда, що, коли до нього прийшли з обшуком енкаведисти і сказали: «Показуй, де ти ховаєш зброю», Костенко усміхнувся і кивнув на колиску: «Отам». Там у колисці спала маленька Ліна.
За кілька років родина переїхала до Києва. Жили в робітничому селищі на Трухановому острові. Школу №100, до якої ходила Ліна, було спалено разом з усім селищем 1943 року. Про це Костенко згодом написала вірш «Я виросла у Київській Венеції». Поетеса продовжила навчання в школі №123 на Куренівці.
Писати Ліна почала в літературній студії при журналі «Дніпро», якою опікувався Андрій Малишко, друкуватися почала в 16 років. На відмінно закінчивши школу, вступила спочатку в Київський педагогічний інститут імені Ґорького (тепер імені Михайла Драгоманова), а потім продовжила навчання в Московському літературному інституті Ґорького.
В 1956 рік, коли Ліна Костенко щойно закінчила навчання – випускниця Київського педагогічного і Московського літературного інститутів, вже на той час мала три поетичні збірки. Літературознавці і критики пророкували їй велике майбутнє, але раптом книгу «Зоряний інтеграл» забороняє до друку радянська цензура. Аргумент – політична позиція авторки.
Вірші Ліни Костенко стали ходити в самвидаві. Наступну збірку «Княжа гора» теж зняли з верстки. Сучасники розповідають, що цілком імовірно йшлося лише про одну поезію про Україну, яка не догодила тим, що була «недостатньо радянською».
Але затята Костенко на поступки не пішла.
«Або збірка буде із цим віршем, або не буде збірки!»
У 1963 році на одній з ідеологічних нарад секретар ЦК КПУ з ідеології Андрій Скаба дав сигнал до погрому молодих:
«Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів Вінграновського, Драча, Костенко».
Ліна Костенко ж на ці завуальовані погрози відповіла «Коректною одою ворогам»:
«...хвала вам! Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
Якщо мене ви й зігнете в дугу,
То ця дуга, напевно, буде вольтова».
Збірок більше не було. На ім’я Ліни Костенко наклали табу у видавничому світі й вона змушена була писати у стіл 16 років.
Так історичний роман у віршах «Маруся Чурай», шедевр української і світової літератури, за який Костенко в 1987 році отримала Шевченківську премію, пролежав нікому не відомим цілих 6 років.
Ліна Костенко була однією з лідерок шістдесятницького руху та приходила на суди до дисидентів, яким інкримінували «антирадянську діяльність та пропаганду».
Пам’ятним став суд у Львові над братами Михайлом та Богданом Горинями. Тоді з Києва на закрите засідання приїхала ціла делегація української інтелігенції, серед якої були Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Микола Холодний та Ліна Костенко. І хоч уплинути на вирок вони не могли, моральне значення їхнього протесту було величезне, згадував В’ячеслав Чорновіл:
«Ліна Костенко й Любов Забашта задумали... записати вирок. «Громадськість» буквально насильно відібрала в них ці записи. А ще Ліна Костенко після вироку кинула засудженим квіти. Квіти, звичайно, були негайно заарештовані, саму Ліну Костенко в сусідньому приміщенні «с пристрастием» допитали, але урочиста церемонія завершення закритого суду над «особливо небезпечними державними злочинцями» була геть зіпсована».
Також Ліна Костенко з Іваном Драчем організувала звернення від львівських письменників про взяття на поруки Богдана Гориня як наймолодшого із заарештованих. Після цього, пише Наталка Позняк-Хоменко, до неї завітав ввічливий молодик із «компетентних органів» і запросив до КГБ на розмову.
«Це запрошення чи наказ?», – поцікавилася письменниця.
«Що ви, звичайно ж, запрошення», – відповів той.
«Тоді дозвольте ним не скористатися», – відповіла Костенко й зачинила двері.
Лишаючи свою доньку у батьків і ризикуючи не повернутися до неї, Костенко їздила на протести проти введення радянських військ у Чехословаччину.
Також легендарною стала промова Костенко в Спілці письменників у 1966 році, коли там відбувалася традиційна церемонія таврування «національних відщепенців». Тоді письменниця відкрито виступила на підтримку Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Косіва, братів Горинів, чим викликала шквал овацій з боку молоді.
Згодом вона написала відкритого листа в газету «Літературна Україна» на захист Чорновола. Його, звісно, не опублікували, але Костенко отримала остаточне табу на власну творчість.
Про чоловіків Ліни Костенко відомо мало, як, зрештою, і про її життя. Її першим коханням був поляк Єжи-Ян Пахльовський, з яким вони познайомилися в Московському літературному інституті — він прагнув стати письменником-мариністом.
Закохані студенти прагнули одруження, але на заваді був Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про заборону шлюбів між громадянами СРСР та іноземцями». Можна було змінити громадянство та вступити в шлюб, але відмова від радянського громадянства розглядалася як зрада Батьківщині.
Тому й співав Єжи-Ян своїй коханій улюблену пісню його матері – «Сo komu do tego, ze my tak kochamy» («Кому яке діло, що ми так кохаємо»).
Але в 1954-му Указом Президії Верховної Ради УРСР шлюби з іноземцями були дозволені й молоді люди побралися. У шлюбі народилася донька, але за два роки після її народження батьки розлучилися – не зійшлися характерами. Пахльовський згодом шість років працював рибалкою на суднах далекого плавання й став мариністом, як мріяв.
А Костенко присвятила Єжи Пахльовському вірш-прощання «Спогад» («Поїзд iз Варшави»), у якому рефреном лунали слова його матері:
«Поїзд із Варшави мчить крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
Іншого цілую, а бринить сльозами:
«Co komu do tego, ze my tak kochamy!»
Коли Ліні Костенко було 28 років, вона стала зустрічатися зі старшим за неї на 20 років письменником і перекладачем Аркадієм Добровольським, який на той момент провів у сталінських таборах на Колимі 25 років. Загалом він був тричі засуджений за «контрреволюційну націоналістичну та терористичну діяльність».
У 1959 році він влаштувався працювати на кіностудію Олександра Довженка, де познайомився з Ліною Костенко. Вони разом працювали над кіносценарієм «Перевірте ваші годинники» про українських поетів, які загинули у Другій світовій війні. Але фільм на екрани не вийшов – цензура внесла стільки правок, що Костенко відмовилася від авторства.
Добровольський мав дружину й сина, тож його стосунки з Ліною піддавалися суспільному осуду.
У книзі «Найбільше диво – життя. Спогади» Микола Руденко написав про Добровольського й Костенко:
«Що більше я придивлявся до цієї людини, то більше вона мені подобалася. Енергійний, із правильними рисами обличчя, провівши в сталінських концтаборах двадцять два роки (тут би доречно виставити аж три окличних знаки), видавався, однак, порівняно молодим, вродливим, навіть сивина не торкнулася його волосся. Чарівність його образу доповнювали тактовність, широка ерудиція та культура.
Не дивно, що в нього закохувалися молоді жінки. Закохалася в нього й наша видатна поетеса Ліна Костенко. Вони навіть пробували створити сім’ю – чому це не вийшло, не нам судити».
Другим чоловіком Ліни Костенко став директор кіностудії імені Довженка Василь Цвіркунов. Саме за його підтримки світ побачили «Тіні забутих предків», «В бій ідуть тільки «старі»», «За двома зайцями» та багато інших. Вони познайомилися 1963 року, Цвіркунов мав сім’ю й дітей, Костенко – дочку й стосунки з Добровольським. Їй було 33, йому – 46.
«Думка моя переплакана двічі може дивитися людям у вічі. Грішниця я. Полюбила чужого. Долі моєї пекуча жого! Буде гроза! Потім буде тиша. Жінка твоя. Але я твоїша», – писала Костенко.
Не зважаючи на шалений осуд суспільства, вони одружилися й прожили разом 25 років, до смерті Цвіркунова. У цьому шлюбі Костенко народила сина.
Біографи письменниці пишуть, що ці стосунки стали для Ліни тихим сяйвом. Не дивлячись на те, що Василь мав важке фронтове поранення, ампутацію ноги, вони разом з дружиною багато подорожували, об'їхавши всю Україну. Були й важкі часи, коли вони обоє були безробітними, але й тоді разом долали чорну смугу життя.
Письменниця має двох дітей — доньку Оксану від першого шлюбу й сина Василя від другого.
Ліна Костенко їздила у Чорнобильську зону відчудження після аварії на ЧАЕС, ризикуючи здоров’ям – вона брала участь в різноманітних експедиціях, які, за її словами, «знімали посмертну маску» з тієї землі. Також казала, що справжні патріоти – не ті, які в столиці співають «Ще не вмерла» а ті, котрі їдуть туди, де вмерла, і прагнуть відшукати хоча б якусь згадку.
«Ви запитаєте, – як можна любити Зону?» А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати», – писала Ліна Костенко.
Цей факт є маловідомим, але в 1967 році кандидатуру поетеси висували на отримання Нобелівської премії – у списку з 70 авторів також були прізвища Павла Тичини та Івана Драча. Їхні імена знайшли в документах, які у 2017 році оприлюднила Шведська академія наук – адже вся документація Нобелівського комітету тримається в секреті протягом 50 років.
У 2010 році вийшов перший прозовий роман письменниці «Записки українського самашедшого», який отримав нечувану популярність серед читачів і став лідером продажу серед українських книжок. У 2011 вийшла друком «Річка Геракліта» – поки остання поетична збірка, куди увійшли не лише найкращі твори, але й 50 нових поезій.
З початку війни на сході України в 2014 році письменниця приєдналася до гуманітарної акції «Другий фронт АТО» і передавала на фронт збірки своїх поезій.
У липні 2022 року журналістам вдалося кілька хвилин поспілкуватися з Ліною Костенко. На питання, чи вилікувалася українська нація від хвороб, про які вона неодноразово писала, письменниця відповіла заперечно:
«Ні, не вилікувалася. Тому що українська нація дуже різна. Є українська нація, а є ще малороси. Нам треба, щоб закінчилася війна перемогою України, і тоді розберемося з усім і від усіх хвороб усі будуть вилікувані. Бо зараз люди порозумнішали дуже».
На питання, коли очікувати виходу її нової книжки, відповіла, анонсуючи одразу три видання:
«Скоро. І не однієї, а кількох. Бо я свій час не втрачаю. Буде велика книжка прози, книжка віршів і книжка осмислень, що сталося».
Її поезія охоплює все: від глибокої філософії та історичних роздумів до тонкої лірики й щемливої любовної тематики. Ліна Костенко вміє одним рядком передати всю глибину почуттів:
«Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним».
Ліна Костенко – це совість української літератури, ї слова надихають і пробуджують. Вона показує, що справжній талант – це не лише майстерність володіння словом, а й відповідальність перед народом і майбутнім.
У день її народження ми вкотре звертаємося до її віршів, які дарують нам світло мудрості, силу дух і віру в Україну.
Ангеліна ГОЛЬЧА